16.06.2019

Вадим Постовой: «За дебютний сезон поставлю «Десні» міцну четвірку»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами нашого клубу, й під час міжсезоння пропонуємо вашій увазі розмову з колишнім захисником «Десни», а нині – головним тренером ФК «Чернігів» Вадимом Постовим: про футбольну кар’єру, міні-футбол, чемпіонат області, та про «Десну» у сезоні 2018/19.

«У чемпіонаті області платили більше, ніж у Першій лізі»

20190416_124026– Ви народилися у Житомирській області, але починали кар’єру у 1984 році у дублі київського «Динамо». Як там опинилися та з ким довелося пограти?

– Я закінчував київський спорт інтернат, з якого мене й запросили у дубль «Динамо» (Київ). До цього я вже грав у команді другої ліги «Нива» (Бережани), й паралельно мене покликали у дубль. У той час у дублі були самі Великі, які вже закінчували кар’єру: Лозинський, Євтушенко, Михайличенко, Рац. З більш молодих: покійний Саша Гущин, Вадим Каратаєв. Тож у дубль було дуже складно потрапити, тому що дуже серйозна була конкуренція.

– У 1985 році Ви виступали за тернопільську «Ниву», а потім у 1986, за офіційною статистикою, не грали взагалі. Чим займалися у цей період?

– Служив в армії. У той час армія була важливою деталлю у футболі, адже потрапляючи в армію, фактично, ти втрачав два роки кар’єри. У мене вийшло так: мене хотіли бачити у СКА (Львів): я мав поїхати на перегляд. Була домовленість, що якщо я не підійду СКА, вони віддадуть мене назад у «Ниву», а питання з армією буде закрито (адже СКА – армійська команда). Але ті люді, які були у мені зацікавлені у СКА: один помер, а інший був звільнений. Тренер у Тернополі, який за мене боровся, теж був звільнений. Й вийшло так: я потрапив у частину й став нікому непотрібним. Я служив у Львові. На щастя, керівник фізпідготовки полку – Микола Дударенко (колишній гравець московського ЦСКА), мені допомагав. Ми грали у чемпіонаті Львівської області з футболу. В останні півкроку мене забрали у спортроту. Тож я все ж грав у футбол, але не на тому рівні, як би хотілося.

– З 1988 по 1990 роки Ви вперше виступали за «Десну». Як опинилися у Чернігові?

– Все просто, Михайло Дунець – той самий тренер, який був звільнений з «Ниви», зателефонував мені й сказав: «Я їду у Чернігів. Поїхали зі мною». Це тренер в якого я починав, я знав, що у нього гарне ставлення до мене, тому я й поїхав у Чернігів.

– Якою була та «Десна» та чим запам’яталися ці три сезони?

– Важко сказати… У той час, на мій погляд, якщо порівнювати ту, радянську Другу лігу з тим, що потім було у Другій лізі України… Майстерність тих футболістів, які були у 1988 році, ті ж Валік Буглак, Сергій Сапронов, була на високому рівні. Напевно багато хто з тих гравців залишився у серцях вболівальників. Ті самі Буглак, Сапронов, Литвин, Тяпушкін, Приходько (який зараз є тренером «Десни»)…

– Ваша кар’єра рясніє нестандартними вигинами: у сезоні 92/93 Ви грали за аматорський «Текстильник», а через кілька років, у сезоні 1996/97 виходили на поле у футболці вищолігового «Прикарпаття». Як так виходило?

– Складалося по-різному. Я грав у Першій лізі за «Скалу» (Стрий). Не бачив родину, яка знаходилася у Чернігові. На вихідних я раптово потрапив на гру «Текстильника» у чемпіонаті області. Коли я дізнався які у хлопців фінансові умови, подивився хто грає, я задав собі питання: «А що я роблю у Стрию?». За грошима у «Текстильнику», який грав у чемпіонаті області, я міг отримувати більше, ніж у «Скалі», у Першій лізі. До того ж там я жив у гуртожитку, не бачив родину… Тому вирішив повернутися додому. А з «Прикарпаттям» була теж своя історія. В мене був контракт з «Поліграфтехнікою» з Олександрії. За мене вимагали гроші, тому я знову потрапив у «Текстильник», адже професійним командам потрібно було за мене платити, а в аматорах я міг грати без компенсації. Зателефонував у Івано-Франківськ знайомому керівнику команди, запитав: «Як мені вийти з цієї ситуації?». Він відповів: «Збирай речі, приїжджай до нас». Я його спитав теж, що й Ви мене: «Я граю у чемпіонаті області, ви –у Вищій лізі, взагалі. Це ж різниця». «Приїжджай, розберемося. Вирішимо твоє питання». Я був на перегляді 10 днів й потім зі мною підписали контракт.

– У 1997 році Ви грали за 2 команди Вищої ліги чемпіонату Білорусі – «Торпедо» (Мінськ) та «Шахтар» (Солігорськ), але провели за них у сумі лише 4 матчі. Чому не склалося?

– Я б не сказав, що не склалося. Це футбольна доля. До потрапляння у Білорусь я не знав, що у футболіста можуть бути розтягнення, якісь серйозні м’язові пошкодження. Після приїзду до Мінська я зіграв одну гру проти молодіжної збірної України й тренер Анатолій Юревич (напевно, це був кращий тренер з яким мені доводилося працювати), відразу ж підписав зі мною контракт. Але у першій же грі я дуже серйозно смикнув ногу. Не міг грати півроку. Мене возили по всіх лікарях у Мінську. Але ніхто не міг поставити на ноги. Тренер чекав на мене, вірив. Я ходив на тренування команди, хоча сам тренуватися не міг. А потім потрапив до лікаря у Могильові, який поставив мене на ноги. Але Юревич, напевно, вже побоювався моєї травми й запропонував віддати мене на півроку в оренду у «Шахтар» (Солігорськ), який боровся за виживання. Нас, трьох людей, заявили за «Шахтар», але коли ми програли першу гру у Вітебську «Локомотиву-96», який йшов на другому місці, 0-3, боси солігорців відмовилися брати нас в оренду, щоб не платити за нас гроші. Й вийшло, що ми вже були заявлені за «Шахтар», але у клубі нас не залишили. Ми повернулися назад у «Торпедо», але, так як були у заявці «Шахтаря», грати не могли ні за кого…

– У 1999 році Ви ще на три сезони повернулися у «Десну». Як кажуть, у ті часи у клубі були величезні проблеми майже з усім… У чому була Ваша мотивація та які функції виконували у команді?

– Ті три роки я завжди згадую з посмішкою. До мене звернувся президент клубу Іван Чаус: «Чи не хочеш ще пограти на нормальному рівні?». Що мене зацікавило, він сказав: «Будуть лише свої, чернігівські». Я відповів: «Давайте спробуємо». Грав останнього захисника. Реально, 95% у команді було місцевих. Що дійсно запам’яталося: коли ми починали грати, на футбол ходило максимум 200 людей. Через 2 роки – 5-7 тисяч на футболі. Й це у Другій лізі! Реально всі були чернігівські, багато хто один одного знав. Я два роки був капітаном. Як на мене – гарне закінчення професійної кар’єри.

– Що Ви назвете своїм кращим матчем за «Десну»?

– Це був 1988 рік, гра проти «Кривбасу» вдома, я забив зі штрафного й цей гол хлопці згадують досі. Після цього матчу «Кривбас» не давав мені спокою: дзвонили, запрошували, обривали телефон. У той час було поганеньке освітлення. Я вдарив прямим ударом. Він вийшов настільки потужним, що м’яч влетів у сітку й так швидко вилетів назад, що ніхто не зрозумів: був м’яч у воротах чи ні. Спочатку ніхто не зрозумів що сталося.

Ще була гра проти «Нафтовика» (Охтирка) у гостях у 2000 році. Так, десь нам тоді пощастило. Ми виграли 1-0, хоча суддя вигадав у наші ворота два пенальті, один з яких на 96 хвилині! Але Юра Мелашенко потягнув обидва постріли. Це була гра, яка продемонструвала згуртованість нашого колективу. Те як ми раділи перемозі, запам’яталося на все життя.
Чемпіонат на пятьох.

20190510_170804– Ви грали та тренували чернігівські міні-футбольні клуби «Фортуна-Чексіл» та «Енергія». Розкажіть про цей кар’єрний етап.

– Я буду більше розповідати про «Енергію», адже «Фортуна» – це була не більш ніж спроба, а ось в «Енергії» все було поставлено у професійні рамки. У той час до міні-футболу у Чернігові взагалі ніхто не мав ніякого відношення. Та й я сам лише намагався у нього грати. Почав сам вчитися, у нас почали з’являтися свої хлопці, хоча запрошували й «легіонерів». Й пішло-поїхало. Починали з Першої ліги, стало виходити. Ми вийшли у Вищу лігу. Два футболісти «Енергії» грали на чемпіонаті світу за збірну України. Причому якщо один з них, Віталій Брунько, до цього був гравцем донецького «Шахтаря», й вже грав за збірну, то іншого – Віталія Нестерука, ми взяли на свій страх та ризик після травми, але в нас він розкрився так, що відразу доріс до збірної. У Першій лізі я був граючим тренером, але з приходом більш кваліфікованих хлопців, зрозумів: не встигаю, не моє, треба закінчувати. У «Енергії» в нас було 5 майстрів спорту, майстер спорту міжнародного класу. Це приємна сторінка у моїм біографії, яку я завжди буду згадувати з посмішкою.

– У сезоні 2017/18 чернігівська «Академія-ЧНТУ» виступала у Другій лізі чемпіонату України з міні-футболу. Але у сезоні 2018/19 команда вже не брала участі. Як думаєте, найближчим часом у Чернігові будуть команди, які гратимуть у чемпіонаті України з міні-футболу?

– Думаю, ні. Не хочу нікого ображати. Але трохи знаю хто в нашому місті стикався з міні-футболом, й, думаю, гідних спеціалістів зараз немає. Єдина людина, якій би я довірив – Сашко Даниленко, колишній гравець «Енергії». Але, наскільки мені відомо, він зараз працює у Білорусі, у Вищій лізі. Інших людей я просто не знаю. По-друге, щоб зробити команду потрібні постійні тренування, хлопці, які вже дещо вміють, й час. Але ані першого, ані другого, ані третього, наскільки мені відомо, немає.

– Зараз Ви тренуєте ФК «Чернігів». Команда грає у Вищій лізі області, де виступають лише 6 команд. Чому так мало клубів у еліті, та яке завдання Ви ставите перед командою?

– Команд залишилося вже 5. Знявся «Агродім» (Бахмач). Стосовно кількості учасників, напевно, це питання потрібно задавати Президенту Федерації футболу. Стосовно завдань команди, ми ще жодного разу не вигравали чемпіонат області. Це єдиний регіональний турнір, який ми ще не вигравали. Тому дуже хочемо перемогти. Але коли у чемпіонаті залишається лише 5 команд, якщо навіть ми переможемо, це буде не те… Я не буду вважати себе чемпіоном області. Коли грали «Єдність» (Плиски), «Авангард» (Корюківка), «Агродім» (Бахмач), «Кудрівка»… Ось виграти серед них – це так… А виграти зараз – це ні про що. То ж глобальних завдань у нас немає. Ми будемо виходити на кожен конкретний матч та намагатися його виграти.

– У сезоні 2017/18 «Чернігів» грав у чемпіонаті України серед аматорів. У сезоні 2019/20 плануєте відновити виступи?

– Так. Обов’язково плануємо. Адже у чемпіонаті області лише 5 команд. Ми хочемо грати у футбол, а грати нема де. Я не хочу образити жодну з команд, але я знаю всіх представників чемпіонату Чернігівщини. Жоден з них не дотягує до рівня клубів чемпіонату України серед аматорів. Вони набагато слабкіше. Тому, безумовно, плануємо грати у чемпіонаті та кубку України серед аматорів. Знову ж ніхто не ставить жодних завдань. В нас зараз є велика група хлопців 2001 року народження й цей сезон для них буде перевіркою. А далі будемо дивитися. У президенту клубу є мета грати серед професіоналів. Але ми віддаємо собі звіт, щоб потрапити у Другу лігу, потрібно, щоб в тебе вже була команда. Якщо ми побачимо, що наші футболісти готові битися, тоді президент готовий виділяти гроші, щоб команда грала у Другій лізі. Але поки що я не можу сказати, що ми готові.

«Десна» та місце у Єврокубках

– У минулому сезоні «Десна» зайняла 8 місце у своєму дебютному сезоні у Прем’єр-Лізі. Як оцінюєте виступ?

– Залізна четвірка. Можливо навіть з плюсом. Я не розумію цих розмов: «Ось, відразу мають бути Єврокубки». Я не кажу, що «Десна» не могла за них поборотися: напевно ж могла. Першу частину чемпіонату деснянці провели на міцну четвірку з плюсом. Те нещастя, яке сталося у грі зі «Львовом»: це футбол, буває. А те що було потім – це провина не «Десни», а регламенту чемпіонату. Настільки нецікаві ці змагання у другій шістці… Були дві команди – «Десна» та «Ворскла», яким на другому етапі було все одне (вилетіти вони не могли). Тому звинувачувати «Десну» у тому, що вони багато програли у кінцівці… Я знаю, що таке, коли команда грає без мотивації. Це дуже складно. За весь сезон, на мій погляд, був лише один провал у Києві (0-4 у матчі з «Динамо», – прим.). Мені здалося, що хлопці перелякалися ще до гри. Решта ж були дуже гарні матчі. Перша гра з «Шахтарем» дуже приємно здивувала. Тому я ставлю 4.

– Чого чекаєте від «Десни» у наступному сезоні?

– Складне питання. Я слідкую за новинами. Прочитав, що 6 гравців залишило команду, двоє прийшло. Й якщо по Калітвінцеву, я вважаю, що це придбання – розумний футболіст, то що собою зараз являє Приндета – давно його не бачив, не знаю… Але я знаю Олександра Рябоконя й думаю, що просто так він би не став брати гравця. Багато залежатиме від того, хто ще прийде у «Десну», яке буде фінансове становище. Якщо все буде стабільно, якщо Олександр Дмитрович придбає усіх, кого він хоче, думаю, команда може замахнутися, по-менш, на 5 місце.

– Як Ви розповідали, у Ваші часи на «Десну» у Другій лізі ходило 5-7 тисяч. Зараз стадіон імені Гагаріна вміщує лише 5,5 тисяч, але аншлаги збиралися тільки на матчах з «Шахтарем» та «Динамо». Як підвищити відвідуваність?

– Це не тільки в нас так. Як на мене, потрібно просто грати у футбол. Щоб вболівальник йшов на матч та отримував задоволення. Коли я чую по телебаченню коментарі від тренерів (не чернігівських, а взагалі): «Ми грали за рахунком»… А вболівальникам цікаво дивитися, коли після першого тайму команда виграє 2-0, а у другому таймі просто стоїть й сушить гру?.. З боку тренера можна зрозуміти: результат у першу чергу, але з точки зору вболівальників?.. До того ж, напевно, не надто високий рівень майстерності гравців чемпіонату. Так, у нас є футболісти, це зараз доводить збірна U-20, але чомусь у нас завжди результат на першому місці. Багато тренерів жертвують якістю, красою гри, задля результату. Зрозуміти, як тренер, я їх можу: не буде результату, завтра у цій команді не буде тренера. Доводиться обирати…