Офіційний сайт
Новини:

Сергій Умен: «В Чернігові відчуваю себе людиною»

21.08.2017

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з ветеранами “Десни”. Сьогодні Вашій увазі пропонується розмова з воротарем нашої команди 80-х років минулого століття, першою людиною, яка привела чернігівську команду до “золотих” нагород чемпіонату України з футболу, Сергієм Уменом. Про самого технічного голкіпера, гру в Киргизстані, перемогу в “Italy Women’s Cup” і не тільки…

Гол киянам

Прилуки. Команда 60 р.н. — копия– Як Ви прийшли у футбол?

– Я народився у Прилуках і, за родинними переказами, я в ранньому дитинстві начебто сказав таку фразу: “Нехай хто ким хоче, тим і буде, а я буду футболістом”. Батьки не цікавилися футболом і спортом, але любов до нього я ввібрав з молоком матері. Не знаю, напевно вулиця прищепила. Інтерес до футболу був завжди. Але до 6 класу я займався легкою атлетикою. Навіть уже не пам’ятаю чому…

А з 6 класу пішов у ДЮСШ до Василя Івановича Кривошеєнко, людини, яка могла запалити настільки стійкий інтерес до футболу, що багато хто з мого покоління зберегли вірність футболу до кінця. Він виховував у нас працездатність, цілеспрямованість і працьовитість.

Як Ви опинилися у харківському спортінтернаті?

– У нас була клубна першість України. І брала участь команда чернігівської ДЮСШ, яка зараз “Юність”. Але вони посилювалися за рахунок кращих футболістів з області. У нас був дуже хороший вік. І у нас з Прилук виїжджало осіб по 10. Без удаваної скромності, наша команда 60-го року народження була сильнішою за чернігівську. Ми і першість області вигравали… З цієї команди вийшло 5 осіб, які потім грали за команди майстрів. Це брати Причиненко, Сергій Маценко, я та Саша Тарасенко, нині покійний. Всі пройшли через “Десну”, але деякі пішли далі.

І у першості наша команда, фактично, збірна Чернігівської області, грала з харківським інтернатом. До мене підійшов їх тренер і запропонував переїхати до Харкова. Я погодився, бачачи у цьому професійне зростання. Це був 1976 рік, мені було 14 років.

– Батьки не були проти?

– Батьки довго не хотіли, але я був наполегливий. Вони бачили, що я цього хочу.

– Що Вам дав Харків у футбольному плані?

– Харків дав організовані, професійні заняття футболом. Я вважаю, що у професійному футболі я з 8 класу. Це 2-3 разові тренування, система у роботі, відносно гарні умови для тренувань. Умови для розвитку там були всі. Знову ж з тренером мені пощастило. Там був Юрій Михайлович Несміян. Він незадовго до цього закінчив грати у футбол і вклав у нас багато енергії і нервів. Було всяке, але він у нас вклав багато і заклав основи майстерності.

Проводився чемпіонат серед інтернатів СРСР, їх було 16. Це був знаковий захід. У 1979 році, у наш випускний рік, медалі розігрувалися у пульці з 4 команд. І з чотирьох три були українські інтернаті, а четверта – команда з Ростова-на-Дону. На жаль, ми зайняли 4 місце. Але на рівні СРСР це було досягнення. А у клубній першості України у 1979 році ми стали першими. У фіналі грали з Дніпром і переграли їх по пенальті.

– Як повернулися до Чернігова?

– Після інтернату постало питання: «А що далі?» У Чернігові мене трошки пам’ятали по іграх за збірну і запропонували потренуватися. Тоді однозначно першим воротарем був В’ячеслав Кисельов і нас було троє молодих. Ми потренувалися і, я знаю це з перших вуст, підійшов головний тренер Юхим Школьников до Кисельова і сказав: “Давай, вибирай собі другого”. І якось його вибір зупинився на мені. Ми з ним були приблизно однієї комплекції, невисокі. Так я опинився у “Десні”.

Якщо повернуться трохи назад, Ви відразу стали грати у воротах?

– Я прийшов у футбол воротарем. Хоча я і в поле грав непогано, але сумнівів з приводу воротарства у мене не було. Якось були такі моменти з травмами, я навіть за “Десну” раз або два виходив у якості польового на заміну. Коли у нас була першість інтернатів СРСР, ми грали з Києвом. У тому складі у киян грали Іван Яремчук, Валерій Черников… Вони тоді і виграли першість. В особистій зустрічі, після першого тайму ми програвали 0-1. Замість мене в ворота поставили другого воротаря, а мене відправили у напад. І я забив. Ми зіграли 1-1. По ходу турніру це у них був другий пропущений м’яч, причому перший був автоголом.

– На кого хотіли рівнятися у воротарському мистецтві?

– Під час мого дитинства улюбленими воротарями були Євген Рудаков з київського “Динамо”, Юрій Пшеничников і Володимир Астаповскій з ЦСКА. З Володимиром Олександровичем мені потім вдалося познайомитися… Олександр Прохоров, Банніков, Кавазашвілі… Льва Івановича Яшина я, на жаль, практично не застав. Пам’ятаю тільки його прощальний матч.

А потім, коли я, вже “великий воротар”, який був кандидатом до збірної УРСР, приїхав у “Десну”, виходжу тренуватися і бачу: що, і скільки вміє В’ячеслав Кисельов… Я зрозумів, що я взагалі нічого не вмію. Фактично, всьому з воротарського мистецтва мене навчив Кисельов. На мою думку, я більш технічних воротарів не бачив ні на якому рівні. Він був невисокого зросту, 176 см, але використовував кожен міліметр свого тіла. Раціональність рухів була доведена до досконалості.

З “Десни” до Киргизстану

– Пам’ятаєте свій перший матч за “Десну”?

– Так. Ми грали у 1979 році у Хмельницькому на виїзді проти “Поділля”. Ми тоді були в парі з Кисельовим, у нього трапилося щось зі спиною і я вийшов у другому таймі. Ми програли 0-1. Але я не пропустив. Дебют, я був на підйомі. Ми приїхали додому і наступна гра у нас була у Чернігові зі СКА з Києва. Ця гра не задалася, тому що, вважаю, я був не готовий морально. Ми програли 1-4. Не можна сказати, що я начудив, але пропустив 4 i жодного разу не врятував, i після цього до мене було не зовсім позитивне ставлення, яке довелося перемелювати роботою і працею. На тому моя участь у чемпіонаті 1979 року закінчилася. На поле я більше не виходив.

– У 1985 році Ви перестали грати за “Десну” і перейшли у “Комунальник”, який грав у чемпіонаті області. Чому?

– У 1984 році у мене з’явилися проблеми зі здоров’ям. Здавалося, настав час пожинати плоди вкладеної праці: у 1984 році я починав сезон основним воротарем. В’ячеслав Кисельов уже був у ролі граючого тренера, і я був основним. Але, на жаль, у мене сталося загострення хвороби, пов’язаної з судинами, і довелося припинити виступи за команду майстрів. Але через якийсь час, після періоду реабілітації, знову захотілося грати. І в 1984 році другу половину сезону я грав у “Лучі” – команді радіозаводу, до якого тоді належала і “Десна”.

20170204_135358 — копия– Ким Ви працювали у цей період?

– У 1984 році я закінчив інститут і пішов працювати викладачем фізкультури у село Радянська Слобода, нині Трисвятська Слобода.

– Але в 1987 році Ви повернулися у “Десну”…

– Історія була така: я йшов по ринку «Нива» і зустрів Андрія Андрійовича Процько, який тоді був головним тренером. Він каже: “4 воротаря в команді, а грати нема кому”. Хтось збирався піти, у когось травма, когось забирали в армію, у когось випускні іспити… Грати було нікому. Мене попросили допомогти. Я сказав: “Так, але мені потрібен місяць для підготовки”. За місяць я скинув 11 кілограмів, потренувався, і зіграв 20 матчів до кінця сезону. Час показав, що рекомендації лікарів по завершенню кар’єри не були такими категоричними. Можливо, знайдися б лікарі, більш наближені до спорту, я б тоді не закінчив…

Ми тоді ледве врятувалися від вильоту. Після сезону змінилося керівництво, прийшов інший тренер. Ми пішли у відпустку і після виходу з неї про багатьох, у тому числі і про мене, не згадали. Нові люди прийшли зі своїми воротарями. Я продовжив викладати і грати у “Комунальнику”.

– У 1989 році Ви грали за “Алай” з Киргизстану. Мені здається, нестандартний, навіть для часів СРСР, вибір...

– Ситуація була така: я приходжу додому, лежить телеграма: “Приїжджай до Ошу. Немає воротаря”. І вона була від мого товариша, ще по Прилукам, Сергія Моценко. Там був номер телефону. Я пішов на телеграф. Дзвоню. Він каже: «Чемпіонат починається, а у нас немає воротаря. Я сказав: “Ти можеш, ти впорядку”». Виявилося, що у середньоазіатських зонах про кваліфікацію гравця судили однозначно: якщо він грав в Україні, то це футболіст потрібного рівня і його перевіряти не треба.

Мене запросили наосліп. Озвучили зарплату. Я повівся на цю авантюру. Це дуже цікавий край. Він знаходиться за горами, відділений навіть від основного Киргизстану. І там була колонія українських футболістів. Ми потренувалися, пограли. Я питаю: “А киргизи є в команді?” Мені відповідають: “Так. Два киргиза. Водій і адміністратор”. Мені потрібно було все кидати, все залишати. Хоча умови були привабливі, але все було настільки хитко, що я вирішив повернутися. Відіграв за “Алай” тільки одну гру. Історія була нетривала. Я був у команді днів 10, напевно.

– Киргизька РСР відома тим, що дала українському спорту братів Кличків. А чим вам запам’ятався Киргизстан?

– Ош – місто не масштабне, м’яко кажучи. Ми їздили виключно від місця де ми жили і до стадіону. Я якось ходив на ринок, бачив людей у халатах… Чесно кажучи, оптимістичного нічого не бачив. Інша атмосфера, інші звичаї. Якоїсь власної думки про Киргизію я скласти не встиг.

Гра зі сльозами на очах

– Як Ви стали тренером жіночої “Легенди”?

– У 1997 я зустрів у громадському транспорті директора клубу Володимира Магеррамова і він мені запропонував працювати в “Легенді” з воротарями. І я поєднував роботу в клубі з роботою в школі. В’ячеслав Кисельов, який працював до мене, остаточно пішов у “Десну”. І я прийшов на його місце. Я донині вдячний Володимиру Магеррамовичу Магеррамову та Михайлу Федоровичу Ющенку, засновнику “Легенди”, за надану можливість у реалізації моіх тренерських здібностей та амбіцій. Десять років, проведених у “Легендi” були плідними, насиченими найрізноманітнішими подіями, здебільшого приємними, та, безперечно, незабутніми! До речі, звання Заслуженого тренера України, яке було присвоєне групі тренерів, у тому числі i мені, за підготовку Майстрів спорту України міжнародного класу Надії Баранової, Альоні Ходиревої, Наталії Зiнченко, Вірі Дятел, Аллі Лишафай та Дарині Апанащенко. у зв’язку з їх участю у фіналі розіграшу Кубку УЕФА по футболу серед жінок у сезоні 2008-09 рр., було фактично зароблене саме в «Легендi», де i формувались основи майстерності цих непересічних футболісток.,

– Наскільки незвично було працювати з жінками, або після роботи в школі з дівчатками несподіванок не було?

– У школі в футбол у мене грали хлопці, дівчата займалися баскетболом і волейболом. Але у “Легенді” не було нічого не звичайного. Правда не відразу звик до того, що приходиш у футбольну команду, а там одні дівчата. А з воротарями мені було легко працювати, тому що, по-перше, я прийшов після Кисельова, а, по-друге, там були два воротарі, які по своїй працьовитості, по любові до футболу, мені нагадували самого себе. Потім вони залишили помітний слід. Старшою з них була Вероніка Шульга. Їй тоді було аж 15 років. А друга – Ірина Зварич. Вона була на 2 роки молодша.

У 1997 році, в 16 років, Вероніка Шульга стала воротарем збірної України. Потім у нас підросла Надя Баранова. У нас ця плеяда воротарів майже 20 років грала в воротах збірної України. З ними мені працювалося дуже легко і мені хотілося працювати.

– У 2000 році Ви очолили “Легенду” і відразу стали чемпіоном України…

– Трохи не так. У 1999 році команду готував Анатолій Пісковець. На той час “Легенда” ще не була чемпіоном. Але у Пісковця були якісь розбіжності з керівництвом, які не дозволили йому працювати. Тому я був призначений виконуючим обов’язки. А у 2000 я був затверджений як головний тренер.

– З “Легендою” Ви тричі ставали чемпіоном України. Який матч був найскладнішим і найбільш запам’ятався?

– Це було не в чемпіонаті України. Ця гра перед очима не тільки у мене, але у всіх, хто там був присутній. Вона для мене – зразок стійкості, мужності, характеру, віри в себе… Ні до того, ні після я таких проявів характеру не бачив. Ми грали у престижному турнірі «Italy Women’s Cup». У 2004 році ми брали участь в ньому вперше. Тоді не вийшли з групи, але в дуже хорошій грі переграли “Лаціо”. Перемогли 3-1.

У 2005 році нас знову запросили. Ми “допливли” до матчу за 3 місце. До цього італійці робили дуже розумно: ігри починалися о 9 годині вечора, тому що вдень спека стояла нереальна. Але, щоб ми приїхали на нагородження в те місто, де проходив матч за 1 місце, нам гру перенесли на 6 годину вечора. Спека і задуха були убивчі. Ми грали у природному котловані, низині. Навколо кукурудзяні поля, руху повітря ніякого. Я пройшов по полю. Мені важко ходити стало.

Суперником була “Фортуна” з Данії. Вона була не просто гарного, а дуже гарного рівня. У 2003 році вони грали в фіналі Кубка УЄФА – на той момент, аналога жіночої Ліги Чемпіонів. Ми виходимо, і вони починають нас “возити”. Хвилин 15 нічого, ми навіть встигли пару атак провести, але з 15 хвилини вони просто не дають нам м’яч. Поле рівне, вони вправні. Ходити було важко, бігати – просто неможливо. Але, тим не менш, дівчата щосили виконують установку. Чудово проводить матч Надія Баранова в воротах і на перерву ми йдемо з рахунком 0-0.

Заходимо у підтрибунне приміщення, я бачу, що люди просто не сприймають нічого. Вони прийшли. Хтось сів на стілець, хтось на підлогу. У них відчуженість у очах. Я бачу, що вони не дійдуть назад на поле. Я вирішив порушити всі канони. Кажу: “Дівчата, хто хоче – можете йти у душ”. Частина гравців пішла прямо у формі. Вийшли, очі начебто прояснилися. Я нічого не розповідав про тактику. Кажу: “По такій спеці їм теж стане важко. Але у них немає тієї волі і того характеру, якій є у вас. Коли їм стане важко, вони зупиняться. Вони не будуть терпіти так, як ви”. За 15 хвилин до кінця “Фортуна” різко зменшила оберти. І за 7 хвилин до кінця ми забиваємо гол і виграємо 1-0. Після свистка плакали всі. Водії, президент, дівчата. Такого я у житті не бачив. Коли ми йшли на перерву, мені розповідали, наш президент, який стояв на трибунах, сказав: “Якби це був бокс, я б викинув білий рушник”…

Коли ми приїхали на нагородження, нам принесли кубок за 4 місце. Я говорю:
– Ви переплутали.
– Ви ж четверті, – кажуть італійці.
– Ні, ми – треті.
– А що, ви їх, “Фортуну”, обіграли?

Просто не вірили у нашу перемогу… Минуло 12 років, а ця перемога у мене до цих пір перед очима.
А у 2006 ми цей кубок виграли: у фіналі по пенальті переграли “Ладу” з Тольятті.

Робота у Росії

після перемоги у Кубку Італії– Після того як Ви були головним тренером у “Легенді”, Ви у 2007 році стали тренером воротарів у “Росіянці” з Московської області. Чому погодилися на таке пониження?

– Все дуже просто. Будучи 6 років головним тренером “Легенди”, я не вирішив життєво важливе питання з житлом. Все було приємно: і слава, і популярність, і самовираження, і задоволення від роботи, але я жив у комуналці. Вирішити свої фінансові питання, залишаючись тут я не міг. І тут, з подачі Ірини Зварич, надійшла пропозиція з Росії.

– Зараз багато гравців жіночої збірної України грають у Росії. Чому вони їдуть саме туди?

– Причин кілька: це ближче ментально, у той же час у іншій країні постане проблема з мовою. Плюс у Західній Європі, за винятком Німеччини та кількох команд у кожній країні, немає професійного жіночого футболу. Після турніру у Італії Надію Баранову запрошували кращі італійські клуби. Але мова йшла про те, щоб знайти хорошу роботу: “Ти з ранку будеш працювати на взуттєвій фабриці, там робота не важка, а ввечері будеш грати”. І це команда, яка грала у Лізі Чемпіонів…

– Приблизно тиждень тому у соцмережах з’явився крик про допомогу від нападаючої “Легенди-ШВСМ” Людмили Шматко. Вона отримала травму і їй необхідно 30 тисяч гривень на операцію, інакше вона ризикує закінчити кар’єру у 24 роки. Це стандартно, коли у жіночому футболі гравці самі збирають на лікування?

– Я б не сказав, що випадок типовий. У мій час, зазвичай, допомагали на рівні збірної, гроші виділяла Федерація чи Дежкомспорт. Багато дівчат, які грали в збірних у різних вікових категоріях, отримували допомогу. За свої гроші робити операції було не прийнято. Ситуація не типова, але, якщо у людини така проблема, потрібно допомагати.

– Зараз Ви працюєте у Росії. Чи залишилися у футболі?

– Я працюю викладачем фізичного виховання і викладаю у приватній футбольній школі. Займаюся з хлопчиками від 4 до 12 років.

– Які подальші плани? Чи є амбіції знову стати головним тренером?

– Амбіції залишаються поки ти живий. Якщо буде якась пропозиція… Ментально я не став москвичем. Коли приїжджаю до Чернігова – я відпочиваю душею. Я у Чернігові відчуваю себе людиною. У Москві ти один з мільйонів, один з сірої маси. Але чоловік повинен робити те, що він повинен робити. Повинен утримувати сім’ю…

 

21.08.2017

Новини

футбол

Партнери

Слідкуйте за нами