19.08.2016

1963-1969

Підготовку до сезону-1963 “Десна” починала під керівництвом того ж Євгенія Горянського. Провели по два — вдома і в гостях — товариські матчі на снігу з динамівцями Брянська та залізничниками Гомеля. У великому залі засідань міської ради відбулася зустріч команди з вболівальниками, про стан справ у команді розповів Горянський. Але коли настав час вирушати на уже традиційний навчально-¬тренувальний збір на Закарпаття, “Десна” раптом залишилася без старшого тренера. Горянському запропонували посаду начальника львівських “Карпат”, які мали дебютувати у новоствореній другій групі класу «А». Згодом він виводив у першу групу класу «А» луганську “Зорю”, працював з такими провідними футбольними клубами країни, як московське і мінське “Динамо”, ленінградський “Зеніт”. А фаховою вершиною Євгенія Івановича став рік 1973-й, коли очолювана ним збірна Радянського Союзу проводила відбіркові матчі до чергового чемпіонату світу.

“Які тренери, такі й результати”

“Десна” ж у сезоні-¬63 почала явно «міліти». І це значною мірою пов’язувалося з персоною нового очільника. Ним став маловідомий київський фахівець Михайло Чирко. У попередньому чемпіонаті він був у київському “Арсеналі” помічником Йосипа Ліфшиця. А під час міжсезоння навіть тимчасово виконував обов’язки старшого тренера. Однак “Арсенал”, зрештою, очолив новий фахівець, а Чирко одержав шанс показати себе у “Десні”. Та він явно програвав на фоні своїх попередників. І у кінцевому підсумку чернігівці фінішували у зональних змаганнях одинадцятими (12 перемог, 12 нічиїх, 14 поразок), а в додатковому двораундовому поєдинку за 21-22 місця у класі «Б» Української РСР здолали “Металург” із Комунарська (нині — Алчевськ) — 3:1 і 1:2. Тобто порівняно з попереднім чемпіонатом команда опустилася на вісім турнірних сходинок. І це при тому, що тут вже не було включених у другу підгрупу класу «А» одеського “Чорноморця”, луганських “Трудових резервів”, запорізького «Металурга», дніпропетровського “Дніпра”.

“Фімо, давай” – епоха Школьнікова

Разом із тим саме у цьому — сіренькому для “Десни” — сезоні почала розгорятися чернігівська зірка першої величини – Юхим Школьніков. Не закріпившись у команді майстрів у рік її створення, він знову одягнув деснянську футболку лише через два сезони. На той час, проходячи «армійську службу» в чернігівській “Зірці”, що була фаворитом обласної першості і успішно виступала в аматорському чемпіонаті республіки, Школьніков зарекомендував себе забивним форвардом. Таким його робили «швидкі ноги», тонка ігрова інтуїція, відмінна гра головою та добре поставлений завершальний удар. І його знову запросили у “Десну”, на що командир військової частини погодився за умови: впродовж часу, що залишається до «дембеля», Юхим мусить паралельно грати і за “Зірку”.

Знадобилося ж зовсім небагато часу, щоб він, як і Валерій Кравчинський, став улюбленцем чернігівських уболівальників. Звісно, той із глядачів, хто першим вигукнув: «Фімо, давай!», залишився невідомим. Але клич прижився, і Фіма «давав». Він повернувся у команду наприкінці весни 1963-¬го, тож провів на вісім¬десят матчів менше, ніж досвідчені нападники Аркадій Гончаров та Володимир Хижняк. Однак кращим бомбардиром команди став все-таки Школьніков. У тому чемпіонаті чернігівці забили тридцять дев’ять голів, і рівно третину – тринадцять — записав на свій рахунок Юхим. Це стало повторенням рекорду “Десни”, який у 1961 році встановив Аркадій Гончаров. А найкращі сезони Школьнікова були ще попереду.

Свій п’ятий сезон чернігівська команда майстрів проводила під керівництвом уже шостого за ліком наставника. Ним став білоруський фахівець Вадим Радзишевський, який, будучи гравцем, свого часу «засвітився» у вільнюському “Спартаку” (клас «Б», чемпіонат-1951, взяв участь у 18 календарних матчах із 34, забив чотири голи), і мінському “Динамо” (клас «А», 1952 р., 3 матчі з 10, один гол). А звання Заслуженого тренера Білоруської РСР Вадим Миколайович удостоївся за підсумками сезону-1962, коли очолюваний ним гомельський “Локомотив” виграв зональний турнір класу «Б» серед команд союзних республік і завоював путівку у другу підгрупу класу «А».

Природно, що, намагаючись проявити себе в чернігівській команді, білоруський фахівець спробував зміцнити її тими гравцями, яких він добре знав і цінував за своєю попередньою тренерською діяльністю. Так, у “Десні” з’явилися захисник Роман Уханов з вітебської «Двіни», півзахисник Віктор Гуринович, нападники Григорій Казаєв з брестського “Спартака” і Анатолій Виноградов з кишинівської “Молдови”. Однак білорусько-молдавське поповнення відчутно сили не додало. Зате, відбувши «армійську службу» у київському СКА, у Чернігів повернувся воротар Олександр Говоров. Він займався у найпершій групі підготовки (тренер — Леонід Тарасевич) при чернігівській команді майстрів, яка була створена у 1960 році. Сьогодні ж його, відомого у шістдесяті і сімдесяті роки минулого століття своїми успішними виступами за донецький “Шахтар” і ташкентський “Пахтакор”, є усі підстави назвати найсильнішим із вихованих безпосередньо у чернігівському футболі воротарів “Десни” за всю її історію.

У сезоні-1964 українські команди класу «Б» були розділені на три зони, і, щоб визначити конкретне місце кожного колективу у чемпіонаті республіки після завершення змагань одночасно відбулося сім турнірів. “Десна” на першому етапі знову фінішувала одинадцятою (8 перемог, 10 нічиїх, 12 поразок) і далі змушена була грати за місця з 25-го по 30-е. Щоправда, претендувати на одну з шести більш високих турнірних сходинок їй завадили лише гірша в порівнянні з дрогобицьким “Нафтовиком” різниця забитих і пропущених м’ячів. До того ж, якоюсь розрадою стала перемога чернігівців у турнірі за 25-30 місця, де так само брали участь спартаківці Івано-Франківська, авангардівці Чернівців і Краматорська, ізмаїльський “Дунаєць”, “Індустрія” (Єнакієво). Втім, відносний успіх на фініші не врятував Радзишевського. А поряд з дефіцитом турнірних очок його розставання з “Десною” визначило й невміння домовлятися з керівництвом, зайві прямолінійність і категоричність. Хоча, треба зауважити, це був відданий футболу фахівець. Повернувшись у Білорусію, Вадим Миколайович через кілька років не пережив напруги важливого календарного поєдинку і помер від серцевого нападу прямо на стадіоні.

“Прогриміли на весь Союз”

До середини шістдесятих років минулого століття на теренах тодішнього Радянського Союзу налічувалося близько двохсот футбольних команд класу «Б». Звісно, кожну із них знали головним чином у межах своєї республіки або регіонів, чиї міста теж були представлені у тих же зональних змаганнях. Що ж стосується, зокрема, «Десни», то вона стала більш-менш відомою і на всесоюзній арені завдяки Віктору Баннікову. Звідки узявся в київському «Динамо» «літаючий» воротар, манера гри якого так захоплювала? У зв’язку з цим приємно було чути згадки про нашу команду під час всесоюзних футбольних теле- і радіотрансляцій, читати про неї у центральних виданнях. А у 1965 році «Десна» прогриміла на весь Союз уже самостійно. Вона дійшла аж до однієї восьмої розіграшу Кубка СРСР.

Є команди, які називають кубковими. Але «Десну», за великим рахунком, до них не віднесеш. І так повелося з самого початку. У 1961 році, беручи участь у зональних змаганнях, які передували одній тридцять другій розіграшу Кубка Радянського Союзу, чернігівці подолали лише перший бар’єр. Вигравши багатий на сюжетні повороти поєдинок у дрогобицького «Нафтовика» (рахунок — 4:3), потім у двораундовій зустрічі вони поступилися «Спартаку» із Станіслава (тепер — Івано-Франківськ) — 0:0 і 0:1. Уже на першому супернику — херсонському «Маяку» — команда спіткнулася наступного сезону. А затим, у 1963 і 1964 роках, знову були осічки у другій грі. Здолавши (1:0) луцьку «Волинь», хлопці з берегів Десни так само програли житомирському «Поліссю». А після розгрому сумського «Спартака» (4:1) трапився нокаут від армійців Львова (0:3).

Проте весною 1965-го до «Десни» прийшло кубкове натхнення. А розбудив його у гравцях новий старший тренер — 35-річний Валентин Тугарін, котрий приїхав із Севастополя. У молодості він був не футболістом, а баскетболістом. Працевлаштуванню ж фахівця у Криму, а потім — у Чернігові посприяв один з керівників федерації футболу України, відомий у минулому воротар Антон Ідзковський. Поширювалася думка, що організатор він сильний і з керівництвом вміє домовлятися, а ось футбольний тренер, мовляв, ніякий. Однак, як би там не було, а з-поміж наставників, котрі очолювали «Десну» часів класу «Б», саме Тугарін спрацював найбільш результативно.

Та перш, ніж повести мову про непересічний для «Десни» сезон-65, звернімо увагу на кадрові зміни. Вони були відчутними. Завершив свої виступи за чернігівську команду майстрів Анатолій Матюхін — її капітан у 1961-1964 роках. Пішли і нападники Аркадій Гончаров та Володимир Гікаєв, котрі у ті роки теж були на провідних ролях. Але якщо Матюхін повісив бутси на цвях, коли йому стукнуло уже тридцять чотири, то Гончарову і Гікаєву було по двадцять сім. Щоправда, останній сказав футболу «прощавай!», оскільки його замучила травма.

Мусив розпрощатися з «Десною» і 24-річний воротар Володимир Овдієнко. Оскільки у попередньому сезоні у команду прийняли Едуарда Єрофєєва, а за ним і Олександра Говорова, що «відслужив» армійську службу в київському СКА і повернувся у рідне місто. Овдієнко виявився третім зайвим. А цей вихованець прилуцького футболу теж був обдарованим стражем воріт. Недарма ж Віктор Банніков, ставши гравцем київського «Динамо», у своєму першому розлогому інтерв’ю, яке він дав журналу «Дніпро», схвально відгукувався про Володимира і навіть зауважив, що у період виступів за «Десну» йому особисто стали у пригоді деякі фахові поради колеги по амплуа. Безперечно, Овдієнко мав шанси закріпитися в деснянській «основі».

У той же час у команду прийшло солідне поповнення. У середній лінії з’явився Станіслав Катков. Той самий Катков, котрий уперше одягнув футболку «Десни» ще у жовтні 1961-го, коли, будучи гравцем кіровоградської «Зірки», у складі чернігівської команди взяв участь у першому її міжнародно¬му товариському матчі. А затим виступав за миколаївський «Суднобудівник», дніпропетровський «Дніпро», воронезький «Труд». Із Севастополя Валентин Тугарін привіз двох захисників — Владислава Моргуна та Юрія Букасова. Ще одного оборонця — Ігоря Чупенка — запросили з київського «Ар¬сеналу». Та найбільше підсилився напад. По-футбольному змужнілим, майстровитішим повернувся у «Десну» з київського СКА вихованець прилуцького футболу Анатолій Рожанський. Уродженець Баку Михайло Ховрін входив до складу збірної юнацької команди азербайджанських «Трудових резервів». А під час «армійської служби» дебютував у класі «Б», граючи за СКА БВО (спортивний клуб армії Біло¬руського військового округу). До Чернігова у його футбольній біографії були також брестський «Спартак» і гомельський «Локомотив», коли той увійшов у другу групу класу «А». У житомирському «Авангарді» та столичному «Арсеналі» раніше добре зарекомендував себе Валерій Мозгунов.

Сталися зміни і у тренерському штабі. Валентин Тугарін чомусь одразу не сприйняв Леоніда Ринського, котрий кілька років працював з групами підготовки, а у попередньому сезоні допомагав Вадиму Радзішевському тренувати «Десну». Молодого фахівця, який потім багато зробить для розвитку дитячо-юнацького футболу на Чернігівщині, а у дев’яності роки наполегливо трудитиметься начальником команди майстрів, під надуманим приводом було звільнено. Відтак пішов на підвищення Леонід Тарасевич — інший тренер груп підготовки. А вже перші офіційні поєдинки «Десни» у новому сезоні, що відбулися у рамках розіграшу Кубка Радянського Союзу, засвідчили: ігровий потенціал «Десни» загалом зріс.

Кубкове натхнення

У 1965 році Кубок Радянського Союзу з футболу розігрувався у три етапи. Зокрема, українські команди класу «Б» на першому із них були розділені на три зони, переможці яких виходили в одну тридцять другу фіналу. Відтак у боротьбу включалися колективи другої групи класу «А», а з однієї шістнадцятої на кубкову дорогу ставали й представники елітного дивізіону. І «Десна» на цій слизькій дорозі спромоглася узяти гору не тільки над чотирма своїми футбольними однокашниками, а й над двома командами, вищими за статусом.

Старт чернігівців на престижних змаганнях начебто нічого подібного не віщував. На першому етапі вони мірялися силами з криворізьким «Гірником» і здолали його лише в повторному поєдинку (1:1, 2:1). В зональному турнірі непросто складалися й наступні матчі команди. У грі «Десни» з «Авангардом» (Жовті Води) було забито аж сім м’ячів. Причому ми стали свідками рідкісних перипетій: два м’ячі у свої ворота оформили гості і один — господарі поля. Разом із тим дубль у цьому матчі записав до свого активу Юхим Школьніков. У підсумку — 4:3 на користь деснянців. А перепустку у фінал зонального турніру дала виїзна перемога над олександрійським «Шахтарем». Гол, який виявився єдиним, забив Валерій Мозгунов.

Фінал зони, в якому «Десна» мірялася силами з київським СКА, відбувся у Чернігові. Вирішальний поєдинок в один день не «вмістився». Рахунок не було відкрито ні в основний, ні в додатковий час. Тож наступного дня суперники знову вийшли на поле стадіону ім. Ю. Гагаріна. І після того, як у середині першого тайму Анатолій Рожанський відкрив рахунок, гості, скільки було сил, прагнули відігратися. Зрештою, рівновагу вони відновили. А під завісу зустрічі армійці забили і другий гол. Однак — у власні ворота, «Десна» виграла з рахунком 2:1.

Відтак в одній тридцять другій фіналу суперником наших земляків став представник другої групи класу «А» — ярославський «Шинник». Точніше, не просто «представник», а одна з кращих на той час команд цього дивізіону. В усякому разі, сезон-65 це засвідчить однозначно. «Шинник» виграє змагання у другій підгрупі, а потім, у турнірі за перше — шістнадцяте місця у другій групі класу «А», фінішує п’ятим. А особливу увагу у складі «Шинника»-65 привертав півоборонець Анатолій Масльонкін – олімпійський чемпіон, володар Кубка Європи, триразовий чемпіон Радянського Союзу. Зіграв легендарний футболіст і в кубковому матчі проти «Десни». Та наша команда змогла здолати сильного суперника – в компенсований арбітром час Катков забив переможний м’яч.

Звісно, на стадіоні імені Ю. Гагаріна був аншлаг і через два тижні, 19 травня, коли «Десна» мірялася силами з бакинським «Нафтовиком» — командою першої групи класу «А». Представники Азербайджану тоді явно прогресували. І уже в наступному сезоні вони вибороли бронзові медалі всесоюзної першості, випередивши на два очка Московський «Спартак», який мусив задовольнитися четвертим місцем. Тож не дивно, що у кубковій зустрічі у Чернігові з самого початку окреслилася певна перевага гостей. Але холоднокровно і точно діяв наш воротар Олександр Говоров, а його упевненість передавалася обороні, яку «цементував» новий капітан команди Валерій Кравчинський. Ні, непросто було втримати молодого — технічного і мобільного — нападника гостей Анатолія Банішевського, якому невдовзі судитиметься стати однією із найяскравіших «зірок» радянського футболу. Але з його опікою деснянці більш-менш справлялися. Стримуючи ж натиск грізного суперника, чернігівці у свою чергу почали усе сміливіше іти уперед. І наприкінці першого тайму вони спромоглися провести стрімку результативну контратаку. Розпочав її Михайло Ховрін, продовжив Анатолій Рожанський, а завершив невідпорним ударом Станіслав Катков. Тут нічим не міг зарадити й такий майстер, яким був тодішній воротар бакинців Крамаренко. А потім як «нафтовики» не намагалися переломити ситуацію, їм це не вдавалося. Ця перемога стала однією з найяскравіших сторінок в історії «Десни» й тому, що наші земляки вперше зустрілися в офіційному матчі з командою найвищого радянського футбольного дивізіону. У кінцевому підсумку такий поєдинок виявиться для них і останнім.

Ще одному маститому супернику — «Кайрату» — «Десна» мала протистояти в одній восьмій фіналу. А в тодішньому положенні про розіграш Кубка Радянського Союзу зазначалося: якщо до півфіналу зустрічаються команди класу «А» і «Б», матч проводиться на полі представника нижчої ліги. Але керівництво Федерації футболу СРСР проігнорувало своє ж раніше прийняте рішення. Поєдинок відбувся в столиці Казахстану, і це при тому, що в одній шістнадцятій фіналу казахські футболісти теж грали на своєму полі. В непростій грі, при суддівському свавіллі деснянці поступилися з рахунком 3:4.

Природно, що кубкові звитяги «Десни» у сезоні-65 привернули увагу до окремих її гравців футбольних функціонерів. І уже в середині літа в луганській «Зорі», що боролася за вихід у першу групу класу «А», опинився Анатолій Рожанський. А у донецькому «Шахтарі» придивлялися до Олександра Говорова, і з наступного року він став «гірником».

Юхима Школьнікова теж не обминуло визнання. Його включили до складу збірної України (клас «Б»), яка здійснила турне по Індокитаю. Команда була сформована на базі київського СКА, яка тоді разом із армійцями Львова правила бал у цьому ешелоні вітчизняного футболу. З інших колективів запросили лише кількох виконавців, у тому числі нападника з Чернігова. І Юхим не загубився у цій компанії. З тринадцяти голів, забитих нашою командою на стадіонах Бірми, Індії і Таїланду, він записав на свій рахунок вісім. За це й одержав звання майстра спорту СРСР. На Чернігівщині серед футболістів він удостоївся такого титулу першим. А загалом їх виявиться двоє. Через рік, коли з нагоди 50-річчя Жовтневої революції відзначатимуть спортсменів, майстерське звання буде присвоєне і капітану «Десни» Валерію Кравчинському

 Другі – в зоні, четверті – в республіці

В інтерв’ю, яке наприкінці січня 1966-го старший тренер “Десни” Валентин Тугарін дав обласній газеті “Деснянська правда”, зазначалося, що “відраховано Каткова і Дзяпшипу. Усі інші гравці залишаються”. Але в реальності до кінця підготовчого періоду склад команди значною мірою було перекроєно. У донецький “Шахтар” забрали Олександра Говорова. Через травму, яка продовжувала нагадувати про себе, мусив зняти воротарські рукавички інший голкіпер – Едуард Єрофєєв. Завершили свої виступи на майстерському рівні Вадим Третьяков та Володимир Андрєєв, котрі впродовж кількох сезонів були доволі помітними постатями у “Десні”. Лише на сезон затрималися у ній Валерій Мозгунов, Юрій Букасов, Ігор Чупенко. Причини виходу були різні. Але чи не головна із них полягала у тому, що в Україні у класі “Б” вирішено було ввести віковий ценз. І замість того, щоб, скажімо, запровадити квоту для 18-19-річних, у республіканській федерації футболу не додумалися ні до чого ліпшого, як ударити по “стариках”. У заявку кожної команди дозволялося включити не більше п’яти гравців, старших двадцяти трьох років.

Відтак середній вік футболістів класу “Б” в Україні знизився до 21,8 року. Із заявлених 659 спортсменів більш як 400 були у віці 17-18 літ. Керівництво республіканської федерації футболу подавало цей факт як свою заслугу. Але чи справедливим було “викинути за борт” багатьох футболістів, котрі до класу “А” недотягували, але рівень чемпіонату колективів фізкультури переросли? І хіба домінування молодих і зелених негативно не позначалося на якості гри команд?

Зрозуміло, “Десна” теж мусила розпрощатися з рядом футболістів “лімітного” віку. Але і в такій ситуації Тугарін “вхопився” за 25-річного півоборонця, майстра спорту СРСР Ненахова. Перед цим Микола виступав за СКЧФ (Севастополь), а майстерського звання удостоївся у складі краснодарського “Спартака”. Ненахов був добре технічно підготовлений, добре бачив футбольне поле, тонко розумівся на комбінаційній грі. Його можна назвати одним з найбільш умілих “диспетчерів” в історії команди.

Але найбільший слід в історії клубу з того набору залишили доморощені дебютанти Юрій Грузнов та Андрій Процько. Показово, що саме Грузнова першим із безпосередніх вихованців чернігівського футболу (було це у 1965-му році) запрошували у київське “Динамо”. Школу дубля, який того сезону виграв малі золоті медалі чемпіонату СРСР, він проходив разом із майбутніми знаменитостями – Євгеном Рудаковим, Володимиром Мунтяном, Анатолієм Бишовцем, Анатолієм Пузачем. Але оскільки у “Динамо” перспективи Юрія чітко не проглядалися і воднораз перед черговим сезоном чернігівська команда залишилася практично без воротарів, він, як повідомлялося у пресі, на прохання футбольної громадськості, повернувся у рідне місто. За “Десну” Грузнов зіграє 104 матчі і пропустить 84 голи. При цьому серед усіх воротарів, що виступали у 60-ті роки минулого століття в українських командах класу “Б”, коефіцієнт його надійності – 0,8 – виявиться одним з кращих.

В особі Андрія Процка “Десна” протягом багатьох сезонів матиме вправного крайнього нападника. Він, як і Грузнов, буде серед тих деснянців, хто у 1968-му році завоює путівку в другу групу класу “А”, а в сезоні-76 у складі чернігівського “Хіміка” поверне Чернігову прописку у другій всесоюзній лізі. А потім, аж поки на заваді не стане злощасна травма, буде одним із лідерів відродженої команди.

І Юрій, і Андрій дебютували у складі “Десни” у першій календарній зустрічі чемпіонату-66, яку чернігівці проводили 2 травня у місті Ізмаїлі на Одещині. При цьому Грузнов захищав деснянські ворота від стартового до фінального свистка і зберіг їх недоторканими, а Процко, замінивши у перерві Роберта Кликова, забив у середині другого тайму гол, який у матчі з “Дунайцем” виявився єдиним. Доля ж розпорядиться таким чином, що в останніх чемпіонатах Радянського Союзу і в перших у незалежній Україні обидва спільно працюватимуть у тренерському штабі “Десни”. Відтак їхні наставницькі старання теж принесуть немало користі чернігівському футболу.

Мета і реалії

Про те, як ставилося до футболу тодішнє чернігівське керівництво, свідчить той факт, що перед новим сезоном “Десна” була націлена на здобуття путівки у другу групу класу “А”. Щоправда, це завдання було визначене як програма-максимум. Воно й зрозуміло, адже федерація футболу СРСР якраз вирішила призупинити процес “розбухання” цього дивізіону. Зокрема, сорок українських команд класу “Б” мали розіграти лише одну путівку у вищий ешелон. Спочатку треба було виграти зональний турнір, а потім й вирішальний стиковий матч з переможцем іншої республіканської зони.

Після перемоги в Ізмаїлі була зафіксована нічия в Одесі з тамтешнім “Автомобілістом”. А два прем’єрні матчі у рідному місті принесли ще два виграші: 2:0 – над макіївським “Авангардом” і 3:0 – над залізничниками Донецька. Після Рівного та Луцька підопічні Валентина Тугаріна повернулися у Чернігів з максимумом можливих очок. Але домашній поєдинок із севастопольським СКЧФ, яким “Десна” завершувала свої травневі виступи, примусив поглянути на її перспективи більш реалістично. Уже на сьомій хвилині м’яч побував у воротах господарів поля, а через дев’ятнадцять хвилин стався гол-відповідь у виконанні Ненахова. Надалі ж події на полі нагадували затяжне перетягування канату, коли жодній із команд не вдається здобути вирішальну перевагу. Гра так і закінчилася з рахунком 1:1.

Коли ж до завершення першого кола залишався лише один ігровий день, “Десна” мала у своєму активі 27 очок (10 перемог, 7 нічиїх, 1 поразка) і могли на проміжному фінішу очолити турнірну таблицю. Для цього у заключному матчі необхідно було перемагати у Хмельницькому тамтешнє “Динамо”. Однак сталося те, що сталося. У воротах господарів поля чернігівці так і не “розписалися”, а ось у їхніх по одному своєму “автографу” поставили чотири нападники хмельничан – капітан Борис Соколов, Роберт Саркісов, Валерій Самошкін та Михайло Варвашевич. Таким чином, подоляни переконливо засвідчили, хто є головним фаворитом турніру. І тут незайве наголосити, що, починаючи з 1960 року, хмельницьку команду очолював молодий тренер Євген Лемешко, котрий від сезону до сезону нарощував її потенціал. Йдеться, звісно, про того самого Лемешка, який уже наступного року кілька місяців працюватиме у Чернігові, а згодом стане яскравою фігурою в усьому радянському футболі.

На проміжному ж фініші чемпіонату-1966 “Десна” була третьою. Вона пропустила уперед не тільки “Динамо”, яке набрало 30 очок, а й СКЧФ з його 28-ма пунктами. У той же час наша команда випереджала олександрійський “Шахтар”, котрий посідав четверте місце, аж на п’ять очок. І це за тієї умови, що за перемогу в ті роки нараховувалися лише два очки. Та все ж кубковою осічкою і фіаско у Хмельницькому плани Тугаріна, пов’язані з “Десною” у сезоні-66, були значною мірою перекреслені. І, дочекавшись завершення першого кола, він покинув команду. Йому запропонували очолити севастопольську “Чайку”, котра, як і СКЧФ, виступала у класі “Б”.

Втім, як-то кажуть, святе місце порожнім не буває. Тож, хоча перерва між першим і другим колом становила лише дванадцять днів, другу половину турнірної дистанції “Десна” починала під орудою нового старшого тренера. Ним став Сергій Коршунов – людина з доволі гучним ім’ям у радянському футболі. З 1946 по 1957 рік він зіграв у чемпіонатах СРСР 216 матчів і забив 75 голів. Виступав у московських командах “Крила Рад”, ВПС, “Динамо”, ЦДСА, “Спартак”, київському “Динамо” та запорізькому “Металурзі”. Володар Кубка Радянського Союзу 1953 року. А у 38-літньому віці, коли Сергій Олександрович прийняв “Десну”, він уже мав і немалий тренерський досвід. Працював тренером і старшим тренером запорізького “Металурга”, очолю¬вав гомельський “Локомотив”, був головним тренером і начальником команди “Карпати” (Львів).

Зігравши під його орудою на стадіоні ім. Гагаріна два стартові матчі другого кола, “Десна” здобула дві перемоги з однаковим рахунком 3:1. А після двох домашніх виграшів на старті другого кола у грі чернігівців настав спад, який розтягнувся на третю декаду серпня і початок вересня. Команда програла у гостях три матчі поспіль (причому, донецькому “Локомотиву” – з рахунком 0:4), а вдома задовольнилася двома нульовими нічиїми. Це означало, що про перше місце у зональному турнірі вже годі було й думати. А ось боротьба із СКЧФ за другу турнірну сходинку виявилася до снаги. Щоправда, на фінішному відрізку, аж до останнього ігрового дня, “моряки” мали на очко більше. Але у завершальному турі вони поступилися залізничникам Донецька, а “Десні” дісталися два очка у домашній зустрічі з хмельницьким “Динамо”, який достроково виграв ці змагання.

Сезон деснянці завершували стиковими іграми за третє-четверте місця в українському класі “Б” з херсонським “Локомотивом”, який був другим в іншій зоні. Поле, залите водою, туман, який під кінець другого тайму дозволяв глядачам бачити лише окремі фрагменти гри… Ось за таких умов проходив перший поєдинок цих суперників у Чернігові. А рахунок залишився “сухим”. І це стало результатом зусиль передовсім голкіпера гостей Уральцева, котрий витягував буквально “мертві” м’ячі. Він зберіг ворота недоторканими й у повторній зустрічі, в якій забитими голами у господарів поля відзначилися Шпиков та Чорнобай.

Заради об’єктивності слід зазначити, що склад “Десни” у цьому двобої було ослаблено. Троє її гравців одержали виклик у збірну молодіжну команду республіки, яка мала готуватися до турне по Африці. Крім нападника Юхима Школьнікова, котрий відзначився під час минулорічної поїздки українських футболістів в Індокитай, такої честі удостоїлися умілий плеймейкер Микола Ненахов, а також ще один півоборонець – Владислав Ідзковський, чий батько – легендарний у минулому воротар Антон Ідзковський – був старшим тренером тієї збірної.

У Чернігові Сергій Коршунов затримався лише до кінця сезону. Воно й зрозуміло – йому запропонували знову очолити запорізький “Металург”. У наступні роки він очолюватиме також ашхабадський “Будівельник”, “Спартак” (Орджонікідзе), ризьку “Даугаву”. І під його керівництвом рижани вийдуть у першу лігу чемпіонату СРСР. А найбільших своїх тренерських успіхів Сергій Олександрович досягне, працюючи з кращими молодими і юними футболістами країни.

Що ж стосується чернігівського епізоду тренерської кар’єри Сергія Коршунова, то слід додати: насамкінець він рекомендував замість себе наступника, кандидатура якого була прийнята. Відтак по Чернігову поширилася чутка, що “Десну” очолить Віктор Жильцов.

 “Чекали довго – розпрощалися швидко”

Весною 1967-го року “Десну” очолив Віктор Жильцов – фахівець із підмосковної Коломни, котрий кілька сезонів тренував полтавський «Колгоспник». Причому, у попередньому чемпіонаті полтавчани опинилися у турнірній таблиці значно нижче чернігівців. Тим не менше, саме Жильцову довірили виводити у другу групу класу “А” нашу “Десну”.

Віктор Васильович постав перед чернігівськими футболістами як людина різнобічних інтелектуальних інтересів і духовних запитів. Зокрема, він міг довго і захоплено говорити про корифеїв радянського театру і кіно. А ось вибудувати у колективі елементарну систему стосунків, коли б панували необхідна вимогливість і підтримувалася належна дисципліна, не умів. Тож, завваживши м’якотілість нового наставника, окремі гравці почали користуватися нею уже під час березневого навчально-тренувального збору, який команда проходила в Ужгороді. Відтак під новий сезон не було закладено надійної функціональної основи. І це не могло не позначитися під час майбутніх футбольних баталій.

Стартувала “Десна-67” як для одного з претендентів на підвищення у класі посередньо. Програвши перший матч сезону в Ужгороді “Верховині” (1:2), чернігівці потім з однаковим рахунком 1:1 розійшлися миром в Івано-Франківську зі “Спартаком” та “Нафтовиком” – у Дрогобичі. І тільки одне очко було втрачене у наступних чотирьох домашніх матчах. Причому, розгромної поразки (1:4) зазнав у Чернігові один із фаворитів зональних змагань – кременчуцький “Дніпро”. Але після такого ривка хлопці явно розслабилися. У всякому разі, вирушивши у турне за маршрутом Чернігів – Черкаси – Нова Каховка – Севастополь – Нікополь – Чернігів, команда привезла додому “бублика”. А відтак їй уже не вдалося виборсатися із болота середняків. Перше коло деснянці завершили на восьмому місці.

Не поліпшувалися справи і після проміжного фінішу. І терпіння чернігівського начальства луснуло. Про відставку Жильцову повідомили телефоном через другого тренера Леоніда Тарасевича, коли команда знаходилася у черговому турне. Сталося це перед зустріччю у Житомирі, яка виявилася нерядовою.

З кінця серпня новим старшим тренером “Десни” став Євген Лемешко, який приїхав зі Львова. Під його керівництвом “Десна” провела 11 календарних матчів (6 перемог, 3 нічиї, 2 поразки). Тодішні деснянці належним чином оцінили його високі професійні якості. Треба було бачити, як він працював під час тренувань, як міг роздратувати будь-якого футболіста. Проте в наступному сезоні він вже знову очолював хмельницьке “Динамо”, в якому і починав (1960-1966 р.) свій тренерський шлях.

Додамо, що на чолі з Євгеном Пилиповичем у жовтні “Десна” вперше виїхала за кордон. У Чехословаччині вони побували у Східночеському краї, де зустрілися з градецкраловським «Спартаком». Зіграли унічию – 1:1 . Більше матчів не було. Серед чехословаків ширилася ідея соціалізму з людським обличчям. Наближалася Празька весна.

 “Перше підвищення у класі”

У середині січня 1968-го року до виконання обов’язків старшого тренера “Десни” знову приступив Валентин Тугарін. І, проявляючи неабиякі організаторські здібності, він активно зайнявся посиленням складу. Прийшли і Баженов, і Симович, і Налєсний, і Валіонта. Додалися також Пунченко, Глухих, Панов. Повернувся із Луганська Рожанський. Це були уже зрілі майстри. А всього зібралося у команді, перед якою ставилося завдання завоювати путівку у другу групу класу “А”, чоловік під тридцять.

Сезон Десна розпочала дуже добре – у трьох стартових виїзних зустрічах набрали 5 очок із 6 можливих. А потім усіх “прибили” у першій домашній серії (тоді чергувалися три гостьові матчі і три поєдинки на своєму полі). Чітко вимальовувався і основний склад. Він виглядав головним чином так: Грузнов, Бєляков, Кравчинський, Пунченко, Глухих, Рожанський, Ненахов, Ховрін, Процко, Панов, Школьніков.

Починали з нічиєї в Тернополі, граючи з господарями поля. Рахунок відкрив Кошовий, і лише десь наприкінці гри суперник відновив рівновагу. Затим ми перемогли “Шахтар” із Олександрії, сумський “Фрунзенець”, “Локомотив” із Донецька. Однак попереду – гра в Чернівцях з тамтешньою “Буковиною”.

І нам, як-то кажуть, “перекрили”кисень. Матч повинен був судити один рефері, а на поле вийшов інший арбітр. Після цього ми поступилися і динамівцям Хмельницького. Так що все вирішувалося у заключному матчі з кадіївським “Шахтарем”. Якщо ми виграємо, то посідаємо третє місце і одержуємо бронзові медалі. А у випадку поразки не тільки залишаємося без нагород, але й не потрапляємо у другу групу класу “А”. Якщо ж нічия, бронза дістається Кадіївці. Ми ж – на четвертому місці. Але зате одержуємо путівку в клас “А”. Тобто виконуємо поставлене завдання. В результаті, рахунок матчу влаштував і нас, і Шахтар.

У клас “А” через наполегливі поєдинки на стадіонах Тернополя та Чернівців, що проходили наприкінці жовтня – на початку листопада, «Десну» привів той же Валентин Тугарін, із яким наша команда прогриміла на весь Союз у 1965-му, коли дійшла до 1/8 фіналу в розіграші Кубка СРСР. Другим тренером був тоді Валерій Полєвой. А серед гравців команди найбільше відзначився Анатолій Бардаков. Йому дістався спеціальний приз Федерації футболу України як кращому нападнику фінальних змагань.

Говорячи про підсумки виступів Десни у класі “Б” не можна обминути і той факт, що особливе визнання отримали в шістдесяті роки і два доморощені чернігівські футболісти. І капітан команди Валерій Кравчинський, і інший улюбленець вболівальників – Юхим Школьніков, який відзначився й під час закордонного турне у складі збірної України, стали майстрами спорту СРСР. А такого звання у футболі удостоїтися було непросто.